Читать онлайн книгу "Не повертайся спиною до звіра"

Не повертайся спиною до звiра
Тетяна Ковтун


У романi Тетяни Ковтун «Не повертайся спиною до звiра» висвiтлюеться така вiчна тема, як стосунки iндивiдуума i влади. У центрi розповiдi – обставини життя Євгена Чубенка, який, ще будучи студентом, набувае газетярського досвiду в одному зi столичних часописiв. Молодий герой закохуеться спочатку в одну, а потiм в iншу дiвчину, але основний роман, який переживае вiн – це захоплення журналiстикою. Головний герой через свою недосвiдченiсть i надмiрну довiрливiсть якоiсь митi перестае вiдчувати межу мiж полiтикою i власною професiею, що згодом стае для нього гiрким уроком. Читач отримае уявлення про сучасне життя в Украiнi, хоча деякi персонажi книги – реально дiючi полiтики – вже вiдходять в iсторiю.





Тетяна Ковтун

НЕ ПОВЕРТАЙСЯ СПИНОЮ ДО ЗВІРА

Роман





Частина перша

СВІЖЕ ПЕРО





Роздiл перший



I

Лискуче листячко на грушi аж парувало пiд сонячним промiнням. І затiнок саду не рятував вiд серпневоi спеки. У старого Миколи Лося навiть солом’яний капелюх уже змок, але вiн не здавався: поскладав усе в закапелках сараю – цвяшок до цвяшка, ретельно замiв подвiр’я i скосив траву. Змусив себе пiдв’язати гiлку винограду, пiдсапати полуницi на грядочцi. Випростався, потримався за поперек i пiшов розводити вапно, щоби пiдмалювати цементовану брiвку навколо квiтника. І нарештi, прикрутив дротом хвiртку, щоб дiтлахи зайве не дражнили Рекса, бо той уже лiнувався гавкнути зi своеi буди. Ось тепер, здаеться, усе. Дiд утер чоло ребром долонi й аж тут згадав: «Прапор!» Завтра, в день найбiльшого державного свята, бiля ворiт мае майорiти синьо-жовтий стяг.

Вiн повернувся в дiм i застав онука за тим самим заняттям – перед телевiзором. Старий мимоволi затримався, дослухаючись, зачепили слова:…«Как следует вести себя с Украiнай». Так i е – той самий поважний пан у червоному пiджаку. Набряклi руки складенi на животi. Очi значуще примруженi. Тонкий нервовий рот перекривлено. Давно вже цього пана призначено на роль критика украiнськоi незалежностi. Варiюеться лише хльостка фразеологiя. Що вiн придумав сьогоднi? «Скора ми вступаем в двадцать первае сталетiе. І нам нада падумать, как строiть дальше сваi атношенiя с саседями па Садружеству. У нас тоже там есть сваi iнтереси. Семнадцать мiллiонав русскiх живьот на Украiне. Кто может сказать, что у нас там нет нiкакiх интересав? А юг Украiни? Ведь там полнастью аднi русскiе».

– Женю, може, годi вже? Скучив за Путiним? – гукнув дiд.

– Це не Путiн. Менi треба написати коментар.

– До чого, до цiеi балаканини?

– Взагалi. І з економiки теж, – кинув Женя не озираючись.



Сонце ще тiльки хилилося до полудня, й Миколi Петровичу спочивати було зарано. Дiд нiколи не лягав удень, зате рiвно о шостiй вечора був уже в лiжку i й не прокидався до ранку. Харчувався вiн за своiм розпорядком i не вживав алкоголю. На сьогоднi Лось запланував вiдвiдини сусiда, свого товариша по квартальному комiтету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезiю. Можна було б, певна рiч, крiм усього, ще й понишпорити в iнтернетi, але онук завжди його випереджав.

Дiд Микола давно розмiняв восьмий десяток. Ранiше, коли в Женi ще не було комп’ютера, старий друкував його газетнi матерiали на машинцi. Сам був замолоду журналiстом. Проте все життя пропрацював iнженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцiнити кiбернетику. Вiн завжди вважав, що за нею велике майбутне. І ось тепер пересвiдчився в цьому. Тепер усе було по-iншому.

Євген уособлював це «iнше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Нацiонального унiверситету, де вчився на журналiста. Третiй рiк дiд iз онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубiйку були притаманнi всi вади молодостi. Такi як, скажiмо, вiра у власне безсмертя i переконанiсть у тому, що весь свiт створений для нього. Нiчого, цей недолiк швидко минае.

Дiд дiстав iз шафи прапор i почвалав до ворiт. Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хай – до завтра вистачить.

На ганку замаячила худорлява Євгенова постать.

– Ти це куди, ще й у вихiдному костюмi?

– Шеф дзвонив. Треба iхати на прес-конференцiю.

– Так тебе ж iще до штату не ввели! І яка прес-конференцiя? Свято ж завтра, мае бути скорочений робочий день. Совiстi нема у вашого редактора!..

– Ну не вiдмовлятися ж. Просив виручити. Хтось там у них захворiв… Бувай, дiду!

Грюкнула хвiртка. Рекс неохоче гавкнув про всяк випадок, не вистромляючись iз буди, й неначе у вiдповiдь йому гепнулася об цементовану дорiжку перестигла груша.


II

Редактор, певно, i сам вранцi ще не знав про конференцiю. Можливо, бажання зустрiтися з журналiстами виникло у прем’ера спонтанно. Це було на нього схоже. Пасiчник, як називали його в редакцii газети, наблизив до себе пресу i телебачення ще за часiв свого головування у Нацбанку. Чимало вiдомих Євгеновi Чубенку авторитетних економiчних оглядачiв запозичили вiд нього не тiльки термiнологiю, а й саме знання справи. Євген мрiяв долучитися до кола «зубрiв пера», отже, мав навчитися смiливо ставити найгострiшi запитання.

Вiн побiжно переглянув публiкацii, в яких давалася оцiнка роботi кабiнету мiнiстрiв. Найгучнiше сперечалися в пресi з приводу економiчних реформ. Заокеанських кредиторiв iз Мiжнародного валютного фонду не влаштовувала украiнська практика з управлiння резервами. Напередоднi Нацбанк узяв позику в офшорi, що вiдкрило можливостi для траншiв на двiстi мiльйонiв доларiв, а це умовам Фонду не вiдповiдало. Кабiнет Мiнiстрiв, який очiкував припинення фiнансування, скувало нервове напруження.

На початку серпня мiнiстр економiки заявив, що уряду дуже важливо вiдновити програму розширеного кредитування, починаючи хоч би з жовтня. З четвертого кварталу починався опалювальний сезон i на закупiвлю енергоносiiв довелося б вiдволiкати валюту. І це було на руку опозицiйним до уряду соцiалiстам, якi на кожному розi й на повне горло волали про розтрати державних коштiв…

Прем’ер зiбрав журналiстiв не в Кабмiнi, а в затишнiй залi Нацбанку, вбранiй у темно-зелений декор i прикрашенiй дорогими картинами. Приготованi заздалегiдь келихи для шампанського нагадували про свято. Старовинний годинник пробив третю пополуднi. Пасiчник, як завжди, спiзнювався. Збiгло пiвтори години, перш нiж вiн увiйшов i кинув поквапливе: «Президент затримав». На екранi замиготiли слайди, якi мали пiдтвердити його слова: за час роботи нового складу Кабмiну, тобто протягом останнiх мiсяцiв у краiнi здiйснилося чимало з того на що не спромоглися урядовцi попереднiх перiодiв. Виконуються бюджет i програма приватизацii, держава не накопичуе, а повертае борги, припинився диктат бензинових королiв, прискорився економiчний розвиток…

Пасiчник завершив показ слайдiв фразою, яку вимовив начебто з деяким зусиллям над собою: «Програма уряду реалiзуеться завдяки пiдтримцi глави держави.» Саме в ту мить на екранi з’явилося обличчя президента. Очi прем’ера дивно блиснули.

Приголомшений обвалом цифр i магнiтудою запитань колег-журналiстiв, Чубенко насилу зiбрав думки докупи, сiдаючи за зчитування запису з диктофона.

Пасiчник, як його називали в редакцii, та й не тiльки там, жодним чином не погоджувався з прогнозом рiвня iнфляцii на кiнець року. З його слiв випливало, що до стрибка цiн призвели подорожчання хлiба i зростання тарифiв на комунальнi послуги. Вiн уперто наголошував: глава уряду зробив те, що вважав за потрiбне, i, як результат, у пiковий лiтнiй перiод не було дефiциту пального. Тепер показник iнфляцii залежатиме вiд того, наскiльки успiшно уряд упораеться з цiновою складовою, котру формують енергоносii.

У вухах гуло й в очах рябiло вiд фраз: «За транзит блакитного палива украiнською територiею треба розраховуватися грошима», «Ви побачите приклад европейського узгодження обсягiв купiвлi газу»… Євген зрозумiв, що цi фрази мають бути ключовими в матерiалi, але вони якось плавали в мозку, не чiпляючись за решту iнформацii. Матерiал поки що не викристалiзовувався в струнку систему, над ним належало добряче посидiти. Із економiчними темами завжди так: нiбито йдеться про очевиднi речi, а шлiфувати текст доводиться чимало.


III

На свiжу голову все набуло зовсiм iншого вигляду, i несподiвано для себе Євген написав статтю без особливих труднощiв, хоча й не настiльки швидко, як хотiлося. Вiн мiг би не приiздити до редакцii, а надiслати матерiал електронною поштою. Але це був не той випадок. Чубенко почувався, напевне, так само незатишно, як учора прем’ер на прес-конференцii. Не узгоджувалися в свiдомостi грандiознiсть теми з його крихiтним журналiстським досвiдом – та ще й у питаннях економiки.

Величезне примiщення «Преси Украiни», де навiть до iхнього шостого поверху долинало безперервне стугонiння друкарських машин, рано-вранцi нагадувало приспаного звiра.

Шеф чекав на Євгена i вочевидь був у доброму гуморi. Пiдтягнутий i зiбраний Євген Чубенко йому подобався. Газетi потрiбнi були молодi журналiсти. Щоправда, з ними клопотiв бiльше, зате вони ставали кращими бiйцями, своiми, прирученими.

Редактор глянув на годинник – час би вже i перекусити. Але послати когось по бутерброди не виходило – редакцiя була порожня. Комп’ютерникiв зачiпати – лише зайвого головного болю наживеш, адже вони всi живуть у паралельному свiтi й завжди перевантаженi незбагненною для простих смертних тяжкою працею.

Зiтхнувши, цей лисуватий, з черевцем, чоловiк заходився готувати собi каву. І тут у дверi пошкреблися.

– Заходьте! – пролунало звiдкiлясь з-за шафи.

Євген переступив порiг.

– Принiс.

Редактор читав швидко. Пiвтори сторiнки набраного на комп’ютерi тексту для нього були так, на один зуб, «для апетиту». Стажер старанно виклав почуте на прес-конференцii, те саме можна було без мороки дiстати з iнтернету. Факти, факти… А газета потребуе iнтонацiй, гри слiв, авторськоi позицii. Втiм, часом навiть iнформацiйнi агенцii не завжди точно передають факти. Що ж, i за те спасибi. Легке перо – то лише красивi слова. Журналiст мае накачати добрячi м’язи, перш нiж його перо назвуть легким.

Нарештi Дмитро Вiталiйович вiдiрвав очi вiд тексту i посмiхнувся.

– Молодець.

У серйозних сiрих очах стажера не було захвату, який мала би викликати редакторська похвала. Не мрiяв новий кореспондент iнформувати читачiв про фiнансовi проблеми уряду. Йому б полiтичноi тематики, та якомога гарячiшоi, але…у тому вiддiлi не було вакансiй. Досвiдчений журналiст, Чорнята нюхом вiдчув: саме у вiддiлi економiки стане в пригодi Євгенове перо. Аналiтичний розум, врiвноваженiсть, дисциплiнованiсть – усе це ще знадобиться хлопчинi, коли настане i його час для пристрасних дискусiй. А такий час не за горами – попереду не одна виборча кампанiя. І тодi економiчна рапiра знадобиться на фехтувальному турнiрi полiтикiв.

– Ти до редакцii вже звик, рiк стажувався. Двi твоi публiкацii навiть викликали певний резонанс… – Чорнята замислено погортав аркушi. – Пропоную працювати у штатi за вiльним графiком. Головне – вчасно здавати матерiали. Ну i, звичайно, сподiваюся, писатимеш чимдалi краще. Вiдповiдно, i гонорар зростатиме…

Хлопець мав би гопки скакати на радощах вiд такоi пропозицii. Торiк редактор жорстко розкритикував одну з тих «резонансних» статей, про якi згадав зараз. Це був матерiал зi служби зайнятостi. Зi слiв Чорняти виходило, що таку службу слiд закрити, а програму боротьби з бiднiстю, яку, мовляв, нав’язуе Украiнi Свiтовий банк, – послати подалi. Інша публiкацiя – репортаж iз засiдання парламенту – пройшла в Чорняти «на ура». У нiй розповiдалось про бiйку мiж народними депутатами, а на додачу редакцiйний фотограф устиг наклацати колоритних кадрiв.

Євгеновi було цiлком зрозумiло, в чому лукавив Чорнята. Половину штатних працiвникiв редакцii була набрали зi студентiв, яким виплачувалася мiнiмальна зарплата, а гонорарна полiтика аж надто хвилювала редакторат.


IV

Газету «Моя Украiна», типове творiння пострадянськоi доби, заснували на зламi епох. Як завжди в таких випадках, деякий час вона трималася за рахунок колишнiх шефових зв’язкiв, адже до цього вiн обiймав доволi впливову посаду. Як колишнiй орган республiканського ЦК Компартii, газета поступово трансформувалась у вiдомчу, а далi, на загальнiй хвилi роздержавлення засобiв масовоi iнформацii, – у друковане видання, засновником якого формально назвали журналiстський колектив. Вирiшальним став рiк, коли Дмитро Вiталiйович завдяки черговiй адмiнiстративнiй посадi отримав ще одну квартиру i, вдоволений, повернувся до редакцii. Отодi вiн примудрився розкрутити наклад «Моеi Украiни» до двохсот тисяч. Звiсно, пiсля цього плавом попливли до редакцii спонсорськi кошти й дружня допомога. Але щоб утриматися на ринку новоi преси, редактор мав крутитися на всi сто. На цьому ринку мало не щодня виникали новi газети i журнали. Чого-чого лишень не «продавали», чого тiльки не ковтав з iхньоi подачi перегодований нечуваною досi iнформацiею читач!

Одного тiльки сприятливого збiгу обставин i наполегливостi Чорняти було недостатньо для досягнення успiху на ринку украiнськоi преси. Продавати доводилося iдеi рiзноманiтних партiй, користуючись привабливою обгорткою на iм’я «демократiя».

Шлях «нагору» розпочався, коли Дмитро Чорнята вступив до столичного унiверситету. Це був бiдно одягнений, кругловидий хлопчисько з кумедним чубчиком, з якого завзято кепкували однокурсницi, що пишалися своiм статусом «корiнних киянок». Були й iншi приводи для глузування. До респектабельного навчального закладу Дмитро потрапив не стiльки через особливi здiбностi до журналiстики, скiльки завдяки «правильнiй» анкетi й стовiдсотково селянському походженню. Вiн пересiв на студентську лаву ледь не з-за керма трактора, нiде не бував далi свого села й нiчого не бачив. Але хоч у чомусь поталанило: в групi навчалися здебiльшого дiвчата, парубкiв вони берегли й плекали, а Чорнята таки ж добре вчився. Зрештою, з нього вирiс статечний на вигляд широкоплечий молодик, цiлком пристойний кореспондент для спортивного вiддiлу столичноi «молодiжки». Там аж так чимось вiдзначився, що запросили на гарну посаду в керiвному органi.

Вiдтепер доля широко усмiхалася Чорнятi, та й сама його натура сприяла цьому. Неабияк прислужилося й селянське походження. Ще й багато рокiв по тому на це охоче «клювали» колишнi товаришi, об’еднанi ностальгiею за рiдним селом, де залишилися «батькiвська хата i вишневий садок». Це була когорта «своiх» – осиротiлих номенклатурникiв, викинутих на берег iз великоi рiки часу. Вони скупчувалися i допомагали один одному, як брати. А iнколи iх прибивало до великого криголама i вони спливали далеко вiд берега.

Саме це i сталося з Дмитром. На iншому краю столичного коржа забовванiла постать Пасiчника, iз яким ходив до однiеi школи. Проте входження до влади виявилося набагато складнiшою справою. Газета обросла боргами, журналiсти по три мiсяцi сидiли без зарплати. Нестабiльнiсть, атмосфера полiтичних чвар змушували не на жарт замислюватися над проблемою виживання. Газета не обслуговувала можновладцiв, демонструвала тяжiння до правоцентристiв i намагалася сповiдувати нацiонально-iсторичнi та духовнi цiнностi.

Пiсля скандальних наiздiв на шановану i вельми популярну «Сiльську газету» Чорнята перемкнувся на приватне пiдприемництво, рятуючи свое видання вiд полiтичних «розбiрок». Коли ж Пасiчник так стрiмко розпочав свою кар’еру, нiхто не мiг передбачити, чим це все може скiнчитись. Редактор завжди був обережний. Та деiнде плескали язиками, буцiмто вiн мало не щодня ходить до парламенту, оминаючи ложу преси, лише для того, щоб вичавити iз спонсорiв черговий внесок на потреби редакцii. Маневрування Дмитро брав на себе, але в цих умовах необхiднi були добрi пера i свiжий погляд на подii.

Чорнята добре знав Євгенову матiр, iз якою разом учився на журфаку. Якось навiть довелося поручкатися з ii батьком Миколою Петровичем. Надiя Лось виiхала за направленням у Херсон, де працювала в редакцii обласноi газети. Там вийшла замiж за офiцера служби безпеки. Якось i Дмитро гостював у iхнiх краях, де Надiя з Володимиром показали йому свою дачу в плавнях. Зачарований красою днiпрового плеса, Чорнята незабаром i собi придбав там будиночок. Тодi ж з легкоi руки Чубенка-старшого киiвський гiсть познайомився з обласним прокурором, а той згодом очолив Генпрокуратуру. Недивно, що портрет цiеi особи Дмитро тримав у редакцiйному кабiнетi, неначе оберiг.

Уже третю годину поспiль Євген намагався додзвонитися до Херсона. Та що вони там, поснули? Чи, може, знов у мами на роботi завал? Батька вдома годi застати – така вже в нього професiя. Дiд умостився перед телевiзором з «Украiнською газетою», вишукуючи цiкавi для себе новини. Але ж головна подiя на сьогоднi – те, що його, Женю Чубенка, зараховано до редакцiйного штату.

– Вiтаю, синку, – нарештi озвався мамин голос у слухавцi. – Не зазнавайся тiльки! Гляди, не забувай: ти все-таки ще студент. Довчись як слiд, а вже по тому починай мрiяти про статус акули пера… Над цим ще працювати й працювати…

– Можна подумати, в обласнiй газетi самi акули сидять! – Женю скривдила чергова «нотацiя». Нема того, щоб просто порадiти – неодмiнне материнське повчання!

– Ну-ну, кусайся… Це за твого фаху корисна звичка, – мама на тiм кiнцi, здаеться, зiтхнула. – Ось приiду, тодi й поговоримо.

– А де ти була так пiзно?

– А то ти не знаеш! Вiдписувала матерiал з сесii облради.

– Знову оди й дифiрамби??

– Якби ж то! Самi чвари. Взаемнi звинувачення, хто бiльше чого урвав, iншим не залишив… Потiм, потiм усе розкажу.

Почулися короткi гудки. Ну що ж, усе як завжди. Євген потягнувся i пройшов до своеi кiмнати. Узяв з полички диск iз «Воплями Водоплясова» – i оглух до решти свiту.


V

На ранок у редакцii знайшли переглянутi шефом анонси подiй iз позначеними навпроти кожного прiзвищами кореспондентiв. Самого шефа вже на мiсцi не було. Молоденька секретарка повiдомила, що акредитувала Чубенка на прес-конференцiю в Мiнiстерство економiки, звiдти вiн мае пiдготувати iнформацiю в номер. Женя наiжачився: не для того вiн iшов сюди працювати, щоб видавати на-гора безбарвнi «фiтюльки» в режимi iнформагентства. Але втiшив себе тим, що ще матиме час, щоби себе показати.

Спускаючись у метро, хлопець перевiрив, чи на мiсцi диктофон, редакцiйне посвiдчення i паспорт, похапцем розгорнув прес-анонс, отриманий вiд секретарки, й прочитав: «Презентацiя Державноi програми детiнiзацii економiки».

Євген вiдшукав потрiбний йому третiй пiд’iзд урядового будинку. Як i решта пiд’iздiв, вiн посилено охоронявся мiлiцiею.

Усерединi було порожньо й лунко. Державнi службовцi не мають звички гасати коридорами, як журналiсти в редакцiях, сидiти на пiдвiконнях iз сигаретами й фiлiжанками, теревенити поза кабiнетами. Кабмiн – це навiть не парламент, де на кожному квадратному метрi залу засiдань, фойе i навiть на кожнiй сходинцi за бажання можна «нарити» тонну словесноi руди, з якоi згодом, iмовiрно, i виплавиться крихiтна крупинка чогось путнього. Роботу уряду в нас розумiють як дiяльнiсть у режимi надсекретностi. Дiстати звiдси офiцiйну iнформацiю можна лише з вищого дозволу, а говорити з журналiстами мае право тiльки перша особа в мiнiстерствi.

Але цього разу з пресою спiлкувався всього-навсього заступник мiнiстра пан Шило. Мабуть, отримав дозвiл з огляду на «несерйознiсть» теми. Хоча народнi депутати час вiд часу своiми емоцiйними виступами привертали увагу суспiльства до проблем тiньовоi економiки i легалiзацii капiталу, насправдi навряд чи хтось iз них вiрив, що такi заходи почнуть здiйснювати. Швидше за все, це був такий собi пiар-захiд на догоду свiтовим фiнансовим iнституцiям, що трусили украiнський уряд, мов грушу. Можна було смiливо й абсолютно без наслiдкiв скiльки завгодно розводитися на предмет «прозоростi грошових потокiв».

Євген зацiкавлено оглянув конференц-залу i побачив з десяток акредитованих колег. На сенсацiйнi новини вочевидь нiхто не розраховував. Спостерiгався такий собi розрив поколiнь – або геть зеленi, як вiн сам, кореспонденти, або поважнi експерти, якi багато рокiв вправлялися в красному письменствi на тему «економiки розвинутого соцiалiзму». Зрозумiло: всi журналiсти бiльш-менш працездатного вiку подалися геть зi злиденних редакцiй – куди завгодно й ким завгодно, аби прогодувати родину. Лише такi, як Євген, мабуть, ще здатнi, завмираючи вiд почуття власноi значущостi, споглядати високого посадовця i приймати на вiру його стандартнi промови.

Перед паном Шило вишукався частокiл iз мiкрофонiв.

– Приховування доходiв набуло масштабiв, що перевершують припустимий рiвень нормального розвитку економiки, – зафiксували диктофони першу заготовану заранi фразу.

Григорiй Шило безперестанку поправляв окуляри лiвою рукою, а правою пiдносив до них папiрець з текстом, нiби отримав презентацiйну теку лише за пiвгодини до заходу. Решта учасникiв з боку уряду – науковцi та експерти – доволi напружено оглядали аудиторiю. Євген знову озирнувся. Старшi колеги майже нiчого не занотовували.

– У разi, якщо тiньовий сектор складае тридцять вiдсоткiв будь-якоi економiки, вiн набувае здатностi до самовiдтворення i надзвичайно сильно впливае на ii офiцiйний сектор. Вiзьмемо хоча б нашу полiтику. Нерiдко вона виробляеться «в тiнi». Навiть рiшення на державному рiвнi приймають за участю тiньових олiгархiв, – пояснив один з авторiв програми.

Але навiть ця радикальна фраза не особливо вразила «зубрiв».

– Наша економiка – це «рукотворне диво», що е результатом вiдповiдноi полiтики, – посмiхнувся у вуса сивочолий журналiст. – Кому на користь така полiтика?

Вiн мiг би розраховувати на конкретну вiдповiдь, однак не взяв до уваги неспроможностi високих експертiв вiдповiдати самостiйно, без заготованих варiантiв. І цей удар довелося прийняти багатостраждальному заступниковi мiнiстра.

– Я не розкрию великоi таемницi, якщо скажу: що сучасний стан економiки влаштовуе хiба що тих, для кого став звичним встановлений порядок «каналiзацii» украiнського капiталу в офшорнi зони, хто поки утримуе безконтрольну владу над ресурсами держави, – говорив пан Шило. – Сьогоднi зростання економiки е ознакою ii виходу «з тiнi». Цiлком реально прогнозувати збiльшення внутрiшнього валового продукту на один-два вiдсотки щороку за рахунок пiдприемств, якi перемiстилися «на свiтло».

У залi пiднялося кiлька рук.

– Чи можна вважати це спробою налагодити дiалог з бiзнесом? – поперед iнших устиг молодик iз якоiсь газети, й на нього з посмiшками озирнулися лiтнi колеги.

– Так. Цей документ розмiщено на веб-сайтi мiнiстерства. Уряд розгляне Програму пiсля публiчного обговорення. Треба зламати радянський стереотип: «Геть багатих i злодiiв – вони жирують завдяки тiнiзацii». Чим бiльше багатих сплачуе податки, тим багатшими стають держава та ii громадяни.

Журналiсти перезирнулися. Вони знали дещо таке, що примушувало iх сумнiватися у щиростi цих заяв. А як же з анонiмними банкiвськими рахунками, на котрi так наполегливо вказують мiжнароднi кредитори украiнського уряду? Кореспондент Радiо «Свобода», з усього видно, стрiляний горобець, попросив уточнити: що автори програми думають про збитковiсть акцiонерних товариств, у яких наявний державний пакет? Заступник мiнiстра мусив зiзнатися, що таких пiдприемств в Украiнi нараховуеться сiмдесят п’ять вiдсоткiв, а iхня «збитковiсть», на його думку, здебiльшого е результатом хитроi бухгалтерii. Євген силкувався вловити хiд думок тих, хто ставив запитання. Проблеми макроекономiки… Боже, як мало говорило йому це словосполучення!

Прес-конференцiя розчарувала. Ну що вiн зробив як кореспондент? Переписав прес-релiз i бездумно зчитав з диктофона загальнi фрази. На якого читача це все розраховано?!


VI

Редакцiйна круговерть як об’ективна реальнiсть була нещадною до новачка. Щойно спробував пiдсiсти на комп’ютер у одному з кабiнетiв, як тут-таки Євгена зiгнала з цього мiсця провiдна журналiстка з вiддiлу полiтики. Тодi вiн спробував примоститися в приймальнi редактора i вже пiдбирався до системного блоку, коли зчинила гвалт секретарка.

– Вибачте, будь ласка, але менi треба це здавати в номер! – хлопець глянув благально, й дiвоче серденько на якусь часину розтануло.

Що далi вiн набирав текст, то з бiльшим невдоволенням помiчав, що скочуеться до простого формального звiту. Несподiванi повороти дискусii нiяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодноi думки.

– Чи не запiзно? – меланхолiйно, немовби в себе, поцiкавилася заступник редактора Валерiя Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою iнформацiю з позначкою «У номер!». – Що, якась сенсацiя?

Вона запалила сигарету i випустила дим просто Євгеновi в обличчя, ще й при цьому змiряла з нiг до голови майже безбарвними очима.

– Вранцi редактор мене вiдрядив на цей захiд.

– Ну то й що?

Кореспондент знiтився i замовк.

– Гаразд, я перегляну твiй допис. Якщо буде мiсце, поставимо в номер. Але не обiцяю, – Валерiя загасила об тарiлочку наполовину викурену сигарету.

Недопита кава на столi була притрушена попелом. «Якийсь дивний колiр волосся!», – подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачiску цiеi жiнки зi статурою пiдлiтка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозноi киiвськоi газети? Євген уже не iснував для неi, коли повiльно вiдступав до порогу.

За двi години Євген побачив свою iнформацiю на газетнiй шпальтi нещадно скороченою i затиснутою в куток. «Це – день мого життя, перший робочий день штатного кореспондента…» – з жалем подумав вiн. Що ж: обирати нема з чого, мусиш звикати до тутешнiх порядкiв…

У редакцii було повно дивних жiнок. Власне, газету випускали здебiльшого представницi слабкоi статi. Лише двi-три зовсiм молодi особи вiдверто намагалися привернути до себе увагу чоловiцтва. Решта вдавали вкрай заклопотаних, мали не надто здоровий вигляд, i вiдверто зневажали дрес-код. У «Моiй Украiнi» спостерiгалася досить велика плиннiсть кадрiв. Тi ж, хто прикипiв до редакцii душею, нерiдко надовго затримувалися на роботi. Однi доробляли те, чого не встигли за день, адже редакцiйна метушня зовсiм не означае напруженоi працi, а швидше – навпаки, руйнуе будь-яку можливiсть для неi. А, певне, були й такi, хто не надто квапився додому – тут чимало хто ще не встиг створити сiм’ю.

Каперс уособлювала характерну представницю цього напiвбогемного товариства. Гра, мiстифiкацii, розiграшi, а головне – iнтриги були природною стихiею цiеi безстатевоi на вигляд особи. Свого часу Дмитро Чорнята зробив ставку саме на ii гостре перо. Кiлька рокiв тому вдалося пiдвищити попит на «Мою Украiну» завдяки газетному «милу» – вигаданому i написаному Валерiею продовженню вiдомого бразильського телесерiалу. Безневинну лiтературну пародiю читач залюбки «проковтнув» i не помiтив «пiдтексту», яким так пишалася авторка. Проте наклад газети помiтно зрiс, i це якийсь час допомагало колективу встояти пiд натиском позивачiв i перед загрозою черговоi фiнансовоi кризи. У редакцii ходив жарт про те, що улюблений вид транспорту Лери – танк. Однак це нiяк не поеднувалося з iмiджем святоi, хоча Чорнята щосили зводив ii на цей п’едестал. «Свята» не вписувалася в засновану нею популярну рубрику «Каскад маразмiв», iй не пасували щораз новi химернi псевдонiми на кшталт «Вiвдя Борщ». Саме вона була iдейним натхненником i провiдним автором «жовтих сторiнок».

Якось пiсля чергового «приперченого» фейлетону, що мав вигляд скетчу, в редакцiю зателефонували «згори» з проханням не ображати керiвника сусiдньоi держави i вгамувати екстремалку. Валерiя впала в нудьгу. Душа ii жадала ризику. І ось Каперс вирушае до чеченськоi столицi, де щойно закiнчилася чергова серiя бойових дiй. Репортаж про iнавгурацiю новообраного президента охопленоi полум’ям республiки зробив Валерiю знаменитою. Але Чечня була одна, а Каперс щодня хотiла бути рiзною i потребувала своеi добовоi дози екстриму. Можливо, так жiнка захищала свою психiку, що потроху руйнувалася в одноманiтнiй газетярськiй метушнi. Валерii доводилося шукати замiни гострим вiдчуттям усерединi цього нудного збiговиська.

Окрiм рукотворноi iкони в образi войовничоi амазонки, в редакцii була пам’ятка мiсцевого значення, до якоi навiдувалися всi, незалежно вiд свого бажання, а саме: таке собi домашне божество на iм’я Вiра Терентiiвна. Ця зморшкувата фарбована блондинка в стилi Марлен Дiтрих була рiзкою, як оцет, i дiловою, як чиновник рейху. Вiра Козуб осiла в «Пресi Украiни» з часiв розквiту партiйноi демагогii сiмдесятих. Значилася як завiдувачка вiддiлу, однак головним ii завданням було вiдбиватися вiд судових позовiв, якими закидали «Мою Украiну».

Вiдведений для Козуб кабiнет, завалений рiзноманiтним мотлохом, нагадував зарослу мохом i обплетену плющем печеру. З розвалених шаф тут звисали пагони в’юнких кiмнатних рослин, цвiт яких залишав на паперах ядучий пилок уперемiш iз попелом сигарет, котрих Вiра Терентiiвна викурювала неймовiрну кiлькiсть. На вицвiлих i де-не-де облуплених стiнах телiпалися старi календарi та картинки з котами. Здавалося, в цiй норi животiе притрушена нафталiном карга, яку вже не варто сприймати серйозно. Але враження виявилося оманливим. Насправдi в цьому кабiнетi вирувало життя. Це був редакцiйний вiддiл безпеки, оборони i мобiлiзацii. Тут зберiгались усi пiдшивки «Моеi Украiни» разом iз внутрiшньою документацiею, якоi не здавали в мiський архiв, та новiтнiм офiцiйним листуванням. Схованкою для особливо важливих паперiв слугував старовинний сейф. Щоправда, в ньому тримали ще й цукор для редакцiйного чаювання, але про цей стратегiчний запас господиня кабiнету давно забула.

Незважаючи на дисгармонiйний iнтер’ер, дивна кiмната для декого правила за примiщення для релаксацii. На розхитанiй тумбочцi тут височiла старезна пальма, а на пiдвiконнi пiдстрибували горобцi, яких жiнка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-пiд усякоi всячини вона вирощувала розсаду помiдорiв для своеi дачi, а ще – тримала горнятко iз смаженим соняшниковим насiнням. Така собi оаза в центрi метушливоi редакцii, де багато хто полюбляв теревенити з Вiрою Терентiiвною, а заразом i лузати насiннячко задурно. У своi шiстдесят з гаком рокiв Козуб у редакцii вiдiгравала роль соцiального психолога, референта i хрещеноi матерi цiлком дорослого синочка, сорокап’ятирiчного Дмитра Чорняти. Інколи вона пiдгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже дiставалися горобчикам. Та одним з найважливiших обов’язкiв релiктовоi панi були функцii своерiдного ВТК. Якщо Вiра Терентiiвна пiсля двох-трьох тижнiв iз дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свiй негативний вердикт, бiдолаху негайно звiльняли без жодних пояснень.

Система найму в редакцii була проста, як у добу феодалiзму. Єдиним дiячем так званоi профспiлковоi органiзацii, котру пiсля тривалоi летаргii нiхто не хотiв очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналiстський осередок ще за часiв царя Панька очолила панi Козуб. У неi на цiй громадськiй посадi не було конкурентiв, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерiю Каперс цей статус не цiкавив, а Марiя Петрiвна з вiддiлу листiв, мовчазна, як чорниця, й така само покiрлива, не смiла б i мрiяти про подiбне пiднесення. За всi роки iснування газети до лав Спiлки журналiстiв не вступив жоден молодий працiвник редакцii, – якийсь час бiльшiсть таких навшпиньки скрадалися повз кабiнет Козуб, та згодом все одно щезала, як привиди. Незмiнним залишався тiльки особовий склад керiвникiв середньоi ланки, тобто численних заступникiв Дмитра Чорняти. Редакцiйним менеджментом тут також не надто переймалися – запозичили з iнших епох. Євген уперше побачив живi iлюстрацii до роздiлу з пiдручника iсторii, присвяченого перiодовi непу, коли в хазяiна працювали два-три десятки «лобiв», а над ними для змiцнення господарськоi структури стояло майже стiльки ж наглядачiв. Наймитiв не жалiли. Мовляв, однi пiдуть геть – новi знайдуться. Однак Євгена тiшило принаймнi те, що його Дмитро Вiталiйович з якихось незрозумiлих мiркувань пiдпорядкував безпосередньо собi.


VII

Женя мiг би пишатися своiм окремим кабiнетом, якби не декiлька прикрих дрiбниць. Перекошена вiконниця iз трiснутими, закiптюженими шибками заввишки три метри нiяк не зачинялася, самотня лампочка без плафона тьмяно блимала високо пiд стелею i тiльки дратувала. Комп’ютера взагалi не дали, iз технiки знайшовся лише роздовбаний телефонний апарат iз довжелезним заплутаним дротом. Незакрiплена дошка старезного столу ковзала туди-сюди й не дозволяла зiпертися лiктями. Як у столiтнього дерева вiк вираховуеться за кiлькiстю кiлець на зрiзi стовбура, так i на цiй подзьобанiй не знати цим дошцi роки ii тяжкоi працi означилися незчисленними слiдами вiд чашок iз чаем. А головне, в кiмнатi свистiв протяг – мов у собачiй будi десь на подвiр’i тракторноi бригади. Втiм, влаштовуючи кабiнет на мiсцi друкарськоi пiдсобки, в бетоннiй «трубi» – переходi з одного корпусу в iнший, цим нiтрохи не переймалися практичнi люди, здатнi вельми рацiонально розпланувати виробничi площi.



Хлопець торкнувся пальцем курноi полицi сумно похиленоi шафи й вкотре вже подумав, що в такому становищi обирати нема з чого. Мало кому з Чубенкових ровесникiв настiльки поталанило: його, студента третього курсу, взяли на роботу до популярного всеукраiнського видання. Тепер слiд зiбрати докупи розгубленi думки i визначити своi головнi завдання на цих теренах. Адже в редакцii нiхто, крiм Євгена, не писав на економiчнi теми. Належало виявляти не просто творчi здiбностi. Поки бракуе економiчних знань i практики – пiдкорюватимемо читача вiртуознiстю виконання…

Якщо вiрити словам заступника мiнiстра, найближчими роками актуальнiсть теми палива та енергетики, зовнiшньоi торгiвлi й фiнансiв тiльки зростатиме. Адже цi сфери дiяльностi формують шiстдесят вiдсоткiв украiнськоi економiки, саме той ласий шматок, якому невигiдно виходити з «тiнi». Привчений батьками з обережнiстю ставитися до будь-якоi iнформацii, хлопець вирiшив розкласти по теках вирiзки з газет i власнi нотатки з рiзних прес-конференцiй. Часу було вдосталь – i години не минуло вiд початку робочого дня. Та несподiвано Євгеновi мiркування перервав телефонний дзвiнок.

– Доброго дня, Женю. Будь ласка, зайди до мене, – голос редактора звучав напрочуд м’яко.

Три сходинки вниз, iз тунелю, i дванадцять нагору, на п’ятий поверх. Тиша коридору переривалася ледь чутним важким диханням пресiв у друкарському корпусi. Усi ще тiльки поприбiгали i не встигли перемкнутись iз учорашнiх домашнiх справ на сьогоднiшнi робочi.

Дмитро Вiталiйович був, як завжди, у свiтлiй сорочцi з темною краваткою. Кинув швидкий погляд на нового кореспондента, подумки несхвально оцiнив його довгi темно-русявi кучерi й потертi джинси.

– Ось тобi номер мобiльного телефону. Набереш помiчника народного депутата, який працюе з Борисом Шевченком. Сподiваюся, ти знаеш такого нардепа? Треба взяти в нього iнтерв’ю. Борис хоче об’еднати декiлька партiй. Швидше за все, й очолить нову полiтичну структуру.

– Але ж я маю займатися економiкою, – здивувався Євген.

Редактор посмiхнувся самими кутиками губiв.

– Борис Шевченко – заступник голови бюджетного комiтету Верховноi Ради. Ти матимеш нагоду дiзнатися про все, що тебе цiкавлять.

Чубенко, не гаючи часу, набрав номер телефону, отриманий вiд Чорняти.

– Звичайно, приiжджайте, – вiдповiв дзвiнкий дiвочий голос. – Ми вас чекаемо в примiщеннi бюджетного комiтету. Перепустку вже замовлено.

Парламентський корпус iз численними профiльними комiтетами на вулицi Банковiй розташовувався за два кроки вiд Адмiнiстрацii Президента. Євгена зупинили тiльки один раз, пiд час перевiрки редакцiйного посвiдчення у фойе комiтету. У кабiнетi, де мала вiдбутися зустрiч iз депутатом, Чубенко побачив кругловиду темнооку дiвчину. Вона запропонувала фiлiжанку кави i вибачилася за затримку – Бориса Миколайовича викликав голова Верховноi Ради.

Помiчницю звали Анастасiею, i прiзвище вона мала чудернацьке – Невiнчана.

– Здаеться, ми з вами десь зустрiчались, – оригiнальнiшоi фрази Євген пiдшукати не встиг, але обое розсмiялися.

– Може, в унiверситетi? Я на третьому курсi юридичного.

Тiеi ж хвилини дверi вiдчинились i увiйшов ставний чорнявий чолов’яга приемноi зовнiшностi, у вишуканому костюмi, – господар кабiнету.

Євген встигнув ознайомитися з його бiографiею. За останнiм парламентським призовом Шевченко потрапив у вищий ешелон влади разом iз десятками iнших грошовитих добродiiв. У своi тридцять три вiн зробив блискучу кар’еру – захистив дисертацiю про стан украiнського фондового ринку, налагодив бiзнес у сферi експортно-iмпортних операцiй i фактично придбав собi партiю, яку згодом пiдтримали члени його депутатськоi групи. «Такi манери бувають хiба що в дипломатiв», – подумав Євген, спостерiгаючи за ним. Надто шляхетно спiврозмовник тримав голову i дивився прямо у вiчi, втiм погляд був не надокучливим, не важким, а м’яким i трохи сумовитим, як у П’еро.

У вiдповiдь на ледь помiтний знак свого боса Анастасiя вийшла з кабiнету.


VIII

– Ви – Євген Чубенко, – чи то ствердно, чи то запитально сказав Шевченко, запрошуючи гостя сiсти ближче i вдивляючись у його засмагле обличчя. – Є подiя, про яку я хотiв би повiдомити вашiй газетi. Можливо, ви маете до мене якiсь запитання. Готовий на них вiдповiсти. Для початку, мабуть, просто поговоримо.

Депутат показав на увiмкнений диктофон гостя, натякаючи на конфiденцiйнiсть розмови.

Женю приемно вразив такий проникливий вступ. Хлопець подумав, що, мабуть, мiж редактором i цим народним депутатом iснуе якась попередня домовленiсть, змiст якоi йому навряд чи колись буде вiдомий. Проте свою роботу вiн виконае, як належить. Чубенко вимкнув диктофон i несподiвано для себе поставив Борису Миколайовичу запитання, на котрi той, власне, не зобов’язаний був вiдповiдати:

– Донедавна ви очолювали iнвестицiйну компанiю, яка своiм втручанням у рiзнi галузi виробництва змiнювала i надiлi змiнюе клiмат на пiдприемствах. Сьогоднi це суднобудiвнi заводи, а завтра – кондитерськi фабрики. І всi вони iз збиткових перетворюються на прибутковi. Як вам це вдаеться?

В очах Шевченка промайнуло щось задерикувате.

– Ми прискiпливо добираемо об’екти iнвестування. Спрямовуемо кошти у досить привабливi проекти, на вiдмiну вiд того, що робила переважна бiльшiсть учасникiв ринку. Багато хто з них в Украiнi був портфельним iнвестором, тодi як пiсля надходження капiталу очiкувалися прибутки. Ми не прагнемо легких, швидких грошей, а йдемо тiльки туди, де справдi знаемо ситуацiю i бачимо, якi заходи сприятимуть достатньо швидкiй вiддачi.

Журналiст похапцем нотував. Бiльшiсть формулювань були для нього вiдкриттям. Парламентський «П’еро» потроху пiдiймав перед студентом завiсу, за якою досi крилась украiнська «тера iнкогнiта» – власнiсть в умовах часто завуальованого процесу концентрацii капiталу. Наводилися аргументи, що цей капiтал може iснувати в межах правового поля, поповнюючи державний бюджет у виглядi податкiв. Євген насмiлився зробити попереднiй висновок: Борис Шевченко – один з перших, хто, володiючи вирiшальними паями акцiонерного капiталу, вiдкрито, цивiлiзовано дiе на фондовому ринку, одночасно займаючись виробничою дiяльнiстю. І разом з цим жодноi потреби в анонiмностi не вiдчувае.

– Вибачте, ще одне запитання, – Євген через поквапливiсть ковтав слова. – Пiсля трьох рокiв безробiття ожила «Ленкузня». Здаеться, «корабельна» карта стае козирною у зовнiшньоторговельних стосунках Украiни. Ви прорвалися до експорту суден крiзь шлюзи кредитiв. Є iншi пiдприемства галузi. З огляду на це мене цiкавить доля Херсонського суднобудiвного заводу.

– Працювати на експорт означало для «Ленкузнi» зробити технологiчний ривок, – спокiйно почав Борис. – На спорудження суден для Голландii iде сталевий лист, сертифiкований вiдповiдно до вимог «Ллойда», а виготовити такий виявилося до снаги лише двом вiтчизняним пiдприемствам. Голландськi фiрми зацiкавилися украiнським ринком суднобудування. Скажiмо, крiм «Ленкузнi», почали замовляти корабельнi корпуси на заводi «Затока», що в Керчi. А ось двигун i електронно-навiгацiйне обладнання на судна в Украiнi не ставлять – надто дорого. Нагадаю, все, що збудовано, профiнансували приватнi фiрми та iноземнi банки. Що ж до Херсонського суднобудiвного, то днями Кабiнет Мiнiстрiв прийняв постанову про реструктуризацiю його боргу перед Промiнвестбанком. Уряд пiдготував також законопроект про механiзм кредитування, оподаткування, митних зборiв i цiноутворення в галузi.

Женя засяяв посмiшкою i насмiлився на останне запитання:

– Борисе Миколайовичу, а вам подобаеться, що про вас ходить багато чуток? Розкажiть про концерн i вашу роль у його дiяльностi.

Шевченко i тут не знiяковiв. вiн стримано посмiхнувся i кивнув: розумiю, мовляв… Але вольове пiдборiддя при цьому окреслилося ще виразнiше. Доглянутi руки його, як i ранiше, спокiйно лежали на столi.

– Я не е власником концерну. Його створили кiлька юридичних осiб. Одна з них – акцiонерне товариство, в якому менi належить сорокавiдсотковий пакет. Де-факто я отримую п’ять-шiсть вiдсоткiв прибутку вiд дiяльностi концерну.

Женя вичерпався. Тепер можна було вмикати диктофон i записувати новину, яку збирався повiдомити Шевченко.

Полягала вона в тому, що лiдери кiлькох украiнських, здебiльшого не дуже помiтних партiй за пiвроку до парламентських виборiв задекларували свiй намiр створити единий полiтичний бренд. У спiльнiй заявi iхнi лiдери проголосили курс на розвиток потужного економiчного потенцiалу регiонiв i соцiальний захист. Вони також заявили про свое бажання посилити центристський спектр полiтичних сил.

– Я не ставлю за мету задовольнити при цьому якiсь лiдерськi амбiцii, – зауважив Борис Миколайович. – Ми об’едналися за принципами. Поки що полiтичнi партii центристськоi орiентацii створювались або для обслуговування певних елiтних iнтересiв, або для представництва у Киевi. Я не виключаю ситуацii, за якоi висунення конкретного лiдера зробить неможливим дiалог з цiлою низкою партiй.

У спiврозмовниковi вiдчувався iнтелект, i про жоднi честолюбнi намiри Бориса, як на Женiн погляд, нiтрохи не йшлося. Це ж тiльки плюс, якщо депутатська група, очолювана Шевченком, дала притулок полiтичним парiям, котрi потерпали через неприйняття парламентом iхнього вiльнодумства. Їй вдалось увiбрати в себе й частину представникiв лiвоцентристського крила, в чиiх заявах, здаеться, найбiльше здорового глузду, i найбiльш демократично налаштованих симпатикiв правого. Майже половина членiв цiеi депутатськоi групи зберiгала нейтралiтет, вважалася такою, що не приедналась до парламентськоi бiльшостi.

– Гадаю, в цьому i полягала моя мiсiя, – Борис пiдтвердив припущення гостя. – Жодного разу, в тому числi пiд час розгляду питання про внесення змiн до Конституцii, ми не мали прикладу, коли б керiвник групи або хтось iз ii членiв тиснув на депутатiв пiд час прийняття рiшення.

Але попри потужний плив харизматичного лiдера Євгена не полишала пiдозра: йому вiдкрили якусь крихту правди, решта – пiар, як i мало бути. Засоби масовоi iнформацii на всi лади повторювали думку, що полiтичнi партii в Украiнi виникають не на iдеологiчному, а на економiчному грунтi. А що, коли згодом, ближче до виборiв, у Шевченка вiднiмуть новий полiтичний бренд? Не виключено, що це станеться внаслiдок взаемовигiдних домовленостей. Коли Чубенко вийшов на залиту яскравим свiтлом вулицю, в нього сталося легке запаморочення – нiби дуже давно не бачив сонця. Навiть в очах потемнiло на якусь мить. Надто грандiозним видавалося почуте для його свiдомостi, яка ще не дозрiла для перевертання таких потужних пластiв. Але роботу належало виконати, й Женя твердо знав: це потрiбно в першу чергу йому самому.




Роздiл другий



I

Дощ перiщив вiд самого ранку, але вiдмiнити поiздку було неможливо. Павло Бортник сказав, як вiдрiзав: «Зустрiнемося на Покрову». А сьогоднi якраз 14 жовтня. Настя визирнула у вiкно вагона: ось вона, платформа з табличкою «Ірпiнь». Плащ, парасолька, сумка. На схiдцях ввiчливий провiдник пiдтримав дiвчину пiд лiкоть: «Обережно, тут слизько». Ще раз поглянула на адресу. Будинок, куди вона прямувала, виявився зовсiм близенько. Це була затишна провiнцiйна вуличка.: похнюпленi старi каштани вздовж вузенького тротуарчика, прив’яла трава пiд фарбованими парканами. Дощ, нарештi, почав вщухати.

Завернула за рiг, забрела по кiсточки в калюжу на тротуарi, якраз перед потрiбним будинком. Чи нi – швидше, сiльською хатою, роздiленою сiньми на двi половини. Бiля ворiт нi дзвiнка, нi таблички. Настя обережно прочинила хвiртку – нiякий пес не озвався, й вона осмiлiла зробила кiлька крокiв до ганку, постукала.

– Заходьте!

Майстер сидiв за грубим столом посеред кiмнати, вбраний у вишиванку. У руках вiн тримав цiльний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловiк сам чимось нагадував той дивовижний музичний iнструмент, який для Настi досi залишався чарiвноi таемницею. Дiвчину вразило, як точно про Бортника сказав один ii знайомий: «Жодна фотографiя не дае чiткого зображення його обличчя, усi риси розпливаються». Свiтлоокий i якийсь надто схудлий, вiн сидiв на лавi спиною до вiкна. Якоiсь митi сонце, неначе навздогiн Настиним думкам, несподiвано викотилося з-за хмар i окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дiвчинi згадалось, як вона шукала його бiографii, та так i не знайшла нiчого, крiм дати й мiсця народження. Нiби вiн упав з небес задля якоiсь високоi мiсii, а iншого людям i не потрiбно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», – мовби промовляв вiн всiм своiм виглядом. У своi сорок сiм рокiв Бортник мав поставу струнку i витончену, як у юнака.

Вiн мовби забув про Настю, не запрошуючи сiсти.

Дiвчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лавi, накритiй рядном. Свiтлиця випромiнювала свiжiсть i чистоту. В чiльному кутку – iкони в рушниках, по стiнах – колекцIя зразкiв народного малярства. І багато музичних iнструментiв: кобза, лiра, бандура, торбан, цимбали, – у цьому розмаiттi Настя трiшки загубилася, хоча й мала початкову музичну освiту. Багатьох iнструментiв вона просто нiколи в життi не бачила.

Справжня селянська пiч обставлена всiляким домашнiм начинням. На полицях вишикувалися чавуни, макiтри й ступки з макогонами й дерев’яними ложками, полив’янi миски i кухлi. Прихиленi до стiни ночви й рубель упоперек старовинноi скринi доповнювали iнтер’ер. Невже господар досi користувався цим усiм? Чи то тiльки колекцiя домашнього музею? Бiля дверей, акуратно прихиленi до стiни, чекали свого часу новi заготовки для бандур.

Тихий, стриманий голос Павла вивiв Настю з ii зачудованого стану.

– Я чекав на вас. Мене попередили. Вас зацiкавила старожитня бандура?

– Так. Але не стiльки мене, як мою тiтку. Вона викладае в консерваторii.

– Даремно ви себе виключаете з аматорiв. Хто зна, ось побачите, що ми тут робимо, й самi закохаетесь у бандуру…

Вiд погляду Павла Настю несподiвано пройняло жаром.

Чого тiльки про нього не казали. Мовляв, Бортник, з-помiж iншого, – характерник, вiщун i чаклун. Про це Настю попереджали окремо, застерiгаючи, що таких проявiв офiцiйна церква не схвалюе.

Майстер пiдвiвся з мiсця, загортаючи свою роботу в клапоть полотна.

– Отож ви дiзналися про нас у музеi Гончара?

Настя кивнула, не вiдводячи погляду вiд його рук. Вiн знову нiби забув про те, що збирався робити, й повiльно сiв на мiсце.

– Шкода, в консерваторii не визнають старожитньоi бандури, – промовив, не дивлячись на Настю.

– Тепер готовi визнати, – поквапилася вигукнути вона те, з чим приiхала. – Вас запрошують виступити в консерваторii з концертом. Прийдуть багато студентiв i викладачiв.

Павло Бортник скептично хмикнув.

– Не так усе просто. Бачте, багато хто чув про такий старовинний iнструмент, як лютня, але бiльшiсть навiть професiйних музикантiв не знаються на традицiйнiй украiнськiй музичнiй культурi. Бандура поряд з пiснею в життi козака посiдала друге мiсце пiсля пiднесення душi в молитвi. 1950 року Іван Скляр створив бандуру, до якоi потiм люди й звикли. Однак ii, на противагу давнiм народним iнструментам, зроблено за iншим каноном – академiчним. У радянськi часи заохочувалися трiо, i iхнiй репертуар вiдфiльтровувався з iдеологiчних мiркувань. Для найпростiших народних творiв i пристосували нову бандуру. І дотепер уся система музичноi освiти залишаеться радянською. А найбiльш прикро те, що вихованцi системи подають себе як продовжувачiв кобзарства.

– Я трохи знаю про цей… конфлiкт, – Настя з натугою пiдшукувала слова. – Але невже тепер, на десятому роцi Незалежностi, не можна дiйти порозумiння?

Майстер навiть не глянув на дiвчину. Знову розгорнув полотно над своею заготовкою, погладив ii, мов живу, взяв до рук мiнiатюрну сокирку й замислився, розглядаючи обтесане дерево.

– Вони цiлковито нехтують кобзарсько-лiрницькою традицiею – естетикою, iнструментарiем, репертуаром, – промовив нарештi. – Натомiсть нам дорiкають за надмiрне захоплення музеями, мовляв, ганяемося за примарами з минулого. Але, як на мене, нема гiдного продовження традицiй там, де людина стоiть мiж двох прiрв, ладних ii поглинути.

У Настi морозом обсипало спину.

– Що ви маете на увазi?

– Те ж саме, що й Іван Мазепа у своiй промовi до украiнцiв, коли побачив цi провалля. А згодом повинен був зробити вибiр мiж Росiею i Рiччю Посполитою.

Божевiльного, яку i всi пророки, – думала Настя вдивляючись в обличчя Майстра, погляд якого був спрямований крiзь неi. Вочевидь, привиди минувшини не полишали в спокоi його уяву. А недруги сьогоднiшнi для нього були не лiпшi за тих, з сiмнадцятого сторiччя. Обличчя Бортника випромiнювало спокiй при цiлковитiй переконаностi в сказаному. Майстер анiтрохи не хизувався перед дiвчиною. З тим бiльшим бажанням вона вирiшила перескочити на легшу тему.

– Як ви навчилися кобзарськiй справi?

– Налаштовував музичнi iнструменти з колекцii Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав iз урокiв Георгiя Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька. Вiн же, своею чергою, успадкував манеру виконання вiд Петра Древченка, а той – вiд Гната Гончаренка…

Павло обережно зробив на деревинi тонкий надрiз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з вiдстанi, поки озвався знову:

– Дев’яносторiчний художник Ткаченко був ландшафтним архiтектором та чудовим акварелiстом. Вiн казав, що в наш технократичний час проникае у минуле завдяки воскреслим мелодiям. Вiн створив у кобзарствi новий напрям – реконструкцiю традицiй, тобто вiдродження i майстрування старовинних iнструментiв, якi потребують певноi манери виконання.

– А чим же тодi, на вашу думку, е та музика, яку виконують у консерваторii? – чоло Анастасii прорiзала мiмiчна зморшка.

– Там академiчна бандура i класичний репертуар. Але будь-який слухач вiддасть перевагу Бортнянському в первинному варiантi – з виконанням на клавесинi. Те саме стосуеться органних чи фортепiанних творiв Баха й Генделя. Академiчна бандура, по сутi, не мае власного репертуару.

– Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторii.

– Не думаю. Якщо знайдуться охочi, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Киево-Могилянськоi академii. Нашi виконавцi там знанi…


II

Цiеi хвилини дверi до кiмнати вiдчинилися i увiйшли двое хлопцiв.

– Нашi братчики, – Бортник повернувся до юнакiв.

– Іван! – назвався старший iз них, – а тут мене звуть Лiрником.

– Артем, – бiлозубо всмiхнувся другий, кремезний i кучерявий. А для свого гурту я – Нiндзя.

Вiн озирнувся по свiтлицi:

– Що сьогоднi робитимемо?

Але всi замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як i ранiше, ii вивчаючи, Іван i собi уважно до неi придивлявся, Настя, вiдчуваючи, що змерзла i зголоднiла, сумно спостерiгала, як вечорiе за шибками. І Артем примовк, дiстав з полицi свiчки, запалив у старовинному поставцi, хоча пiд стелею i висiла електрична лампочка.

Тодi Лiрник вийшов i принiс дрова, вправно затопив пiч. По свiтлицi вiйнуло теплим духом, стало затишнiше, схотiлося згорнутися клубочком, замружитися й крiзь нещiльно заплющенi повiки стежити, як тiнi гуляють по бiлих стiнах…

– Яка погода на Покрову, такою i зима буде. Якщо цього дня снiг землi не вкрие – не випаде нi в листопадi, нi в груднi, – не вгавав балакучий Нiндзя. – А як щодо бутерброда iз салом? – i зашарудiв пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослiн коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, вiдчинив буфет, дiстав тарiлки, великого ножа з рiзьбленим держаком, спритно почистив кiлька великих цибулин, заходився нарiзати iх тоненькими кружальцями. «Вiртуоз!», – сонно подумала Настя, заколисана теплом i увагою. По хатi вiйнуло запахом печеноi картоплi. Стiл уже застелили скатертиною.

Дверi знову грюкнули, й до товариства приедналася жвава дiвчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Нiндзя повiдомив, що Мавка – солiстка iхнього етногурту. Далi прийшли ще двое парубкiв, iз якими Настю не знайомили, свiтлиця наповнилася людом i веселими голосами. Один з незнайомцiв зняв зi стiни iнструмент i почав перебирати струни. Усi заговорили разом, i найголоснiше – горлатий Нiндзя. Настя вже знала про нього, що вiн поки лише вчиться робити бандури i прийоми, якi йому намагаеться передати Лiрник, опанував не до кiнця. Але якоiсь митi всi раптом замовкли, нiби за таемним знаком. Нарештi тихо заговорив Майстер, який досi не брав участi в розмовi:

– Настю, ви потрапили на наше перше зiбрання з часу лiтнiх канiкул. Покрова остаточно завершуе осiннi молодiжнi «вудицi». Вiдтепер молодь починае збиратися на вечорницi та досвiтки.

– І весiлля, – засмiялася Мавка. – А ти замiжня, Насте?

– Нi.

– Тодi ти наша. Бували хоч раз на вечорницях?

Дiвчина не встигла вiдповiсти, бо на порозi саме став новий гiсть. Бiлявого молодика в довгому плащi i шарфi представили як Енея, «в миру» – Руслана. Вiн, як повiдомила Мавка, недавно закiнчив режисерський факультет iнституту iменi Карпенка-Карого.

– Дивiться, що я принiс, шановнi добродii! – гiсть театральним жестом розкрив пакет i дiстав з нього стародрук. – Тут е згадка про славнозвIсного козака Мамая.

– Добре було б вiдтворити думи й пiснi його часiв, – подав голос Іван.

– А чому б i нi? – пожвавiшав господар. – На моему майбутньому диску буде, наприклад, «Дума про трьох братiв азовських». Ось послухайте.

Вiн узяв бандуру i завiв спроквола, немовби якимсь потойбiчним голосом. Тонкий вогник свiчки нiби ледь помiтно здригався в такт речитативу Майстра, якого пiвколом обступила молодь. Довгокоса Мавка з квiтчастою хустиною в руцi чи то танцювала, чи виконувала якiсь повiльнi магiчнi рухи в такт вогниковi й повiльним словам музиканта. Танок тiней по стiнах i стелi тепер став уже цiлком чаклунським. Настя застигла, вражена.

Перед нею нiби розчинився космос. Досi нiколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контактi з минулим. Це нагадувало переселення душ. Та вiн справдi характерник! Майстер замовк. Якусь хвилину ще панувала тиша, тримаючи енергетичний панцир спiву навколо людей.

Однак Енеевi кортiло похвалитись трофеем.

– Украiнцi називали «мамаями» кам’яних iдолiв на курганах, – заговорив вiн, гортаючи книгу. – То були здебiльшого половецькi статуi у виглядi вагiтних жiнок i воiнiв. Канонiчнi зображення козака з’явилися в часи народно-визвольних змагань в Украiнi. Люди вiрили, що Мамай не загинув. Існуе легенда, що в казематi вiн малим шилом накресли на стiнi баского коня з чорною гривою. Не встиг лишень домалювати одну пiдкову, бо варта якраз вiдчиняла дверi в’язницi. Сила характерника оживила коня. Мамай скочив на нього i рвонув геть. А в руках у катiв залишився його старий чобiт, який i повiсили замiсть Мамая.

– Ой, а в нас вiрять у таке! – Мавка аж розчервонiлася. – Я ж з Миколаiвщини. У нас в Первомайську е такий краезнавець… Так вiн каже, що народився козак Мамай у Побужжi. Там недалечко е острiв Мамай. Ось у цiй мiсцинi, кажуть, ще до Запорiзькоi Сiчi козацтво заснувалось!

Нiнзя вiдклав ножа, яким щойно скiнчив чистити печену картоплину i, нiби дражнячись, кинув:

– Але ж нема нiяких наукових пiдтверджень того, що те все не казки. Пишуть, наприклад, що Мамай – не iм’я, а одна з назв козака взагалi.

Майстер знав, що мiж хлопцями зараз розпочнеться суперечка. Один iз них належав до людей, якi беззастережно романтизують iсторiю Украiни, хоча був етнiчним росiянином. Інший, задерикуватий Нiндзя, завжди пiд’юджував цього мрiйника.

– Ти нiколи не замислювався про те, щоб створити фiльм про козака Мамая? – несподiвано запитав Майстер у Енея.

– Хiба що в манерi арт-кiно, – з готовнiстю вiдповiв той.

Власне, вони всi говорили про речi, давно вiдомi дiвчинi, але вкладали в своi суперечки особливий змiст, нiби хотiли продемонструвати гостi, чим живуть, чим цiкавляться, що вважають важливим для себе. Настя зрозумiла: це iдеологiя братства, створеного ними, це той единий вихiд, якого шукае для себе справжня украiнська душа, сентиментальна й романтична, котрiй замало хлiба буденного…


III

Нiндзя взявся провести Настю додому, тим бiльше, що мешкали вони в одному мiкрорайонi. У хатi Майстра хлопець здавався надто балакучим, але зараз, коли залишилися вдвох, Настю це влаштовувало – ii переповнювали враження.

– Добре, що ми з тобою сусiди! – радiв Артем. – Ранiше ми з батьками жили майже на околицi, за три автобуснi зупинки вiд метро «Святошин». Тiснилися в кiмнатi сiмейного гуртожитку, заселеного аспiрантами, молодшими науковими працiвниками, кандидатами наук. Тодi, у вiсiмдесятi – на початку дев’яностих, усе Академмiстечко жило iдеями Украiнськоi Гельсiнськоi Спiлки, своiх дiтей молодi науковцi водили вчитися до народних майстрiв у музей «Пирогiв». З Павлом Бортником я познайомився в музеi Гончара…

В електричцi вони сидiли бiля вiкна. Дiвчина стомилася, та коли виринала з власних думок, виявлялося, що слухати нового знайомого доволi цiкаво. А вiн все розповiдав про майстер-класи, лiтнi школи для юних кобзарiв, семiнари з народноi творчостi, конференцii та мiжнароднi проекти.

– Напевне, саме з цього живе пан Павло? – сказала Настя. – Як на мене, в нього хворобливий вигляд. І, мабуть, йому дуже самотньо в хатi, коли немае гостей.

Артем кивнув i глянув iй у вiчi, та вочевидь стримався, щоб не сказати бiльше. Помовчали. Нарештi, хлопець знову заговорив:

– У вiсiмдесятi роки за кобзарювання можна було загримiти в «каталажку». Бортник i такi, як вiн, виходили на Андрiiвський узвiз, на могилу студентiв, загиблих пiд Крутами, чи на Замкову гору й влаштовували маршi з прапорами. Вiн спiвав тодi мало знанi стрiлецькi та повстанськi пiснi, колядки. А дiм, де ти була, придбали пану Павлу за грошi кобзарського товариства. Вiдтодi до нього звiдусiль приiжджають новобранцi вчитися ремесла. Сплять на пiдлозi, iдять мало, зате кажуть потiм, що пережили справжне духовне пiднесення… Ми теж часто спiваемо бiля Михайлiвського собору, Покровськоi церкви або в Нацiональному музеi народноi архiтектури та побуту «Пироговi»…

– Це все не нагадуе жебрацтво?

– Ну, хто як розумiе… У вiдповiдностi до власного рiвня, – iронiчно всмiхнувся Нiндзя. – Кобзарство – це промовляння самоi душi предкiв у стародавнiй музицi! Яке може бути жебрацтво сьогоднi? Те, що в пiдземцi – то робота, де е своi начальники, своi збирачi податкiв… Не плутай понять, будь ласка. Ми спiваемо в людних мiсцях для того, щоб серце гординi, бо це, ти знаеш, смертний грiх…

Артем помовчав i стиха додав:

– Павло Бортник вважае, що дев’ятнадцяте i двадцяте сторiччя не виспiванi. Я думу написав…

– Про що?

– Про Чорнобиль.

Настя гмикнула i знову втупилась у вiкно. На поля вздовж полотна вже впала нiч. Жодноi зiрки не проблискувало у грузькiй бруднуватiй чорнотi, лише вдалинi мерехтiли вогники якогось полустанку.

– Знаеш, – i далi сповiдувався юнак, – я довго був нiби на роздорiжжi. Хто зна, ким ти станеш: може, iсториком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на нiй: «Нехай шашiль неслави не з’iсть ii на стiнi». Я вiдчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але менi далеко до тих, хто нинi зi сцени грае на старосвiтськiй бандурi. Я ж обрав полiтех. Точнiше, його менi обрали батьки.

– Чому тебе звуть Нiндзя? – запитала дiвчина, мовби не чула цiеi сповiдi, й глянула на Артема впритул.

– Та це жартома. У нас усi мають якiсь прiзвиська.

– Навiщо?

– Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

– Запорiзька Сiч була своерiдним вiйськово-чернечим орденом – це ви за аналогiею з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, i ви його наслiдуете.

Артем розсмiявся.

– Це тiльки збiг. А втiм, я й не думав про таке. Справдi… У нас майже всi хлопцi неодруженi.

– Кобзарi мали таемну «лебiйську» мову, пiснi, танець, який був i магiчним, i бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досi прочитане на цю тему.

– Та годi тобi! Ми тебе нiби налякали, чи що… А звiдки ти все це знаеш?

– Я з Таврiйських степiв, так само, як i Василина. У нас гарний шкiльний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

– То ти – розвiдниця! – розсмiявся Артем.

– Нi, я не налякана й не розвiдниця. Я приiздила запросити пана Павла, щоб зi своiми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторii, а вiн вiдмовився…

– Запишався, – пожартував Артем, але нiби зважив подумки й нарештi сказав те, про що мовчав ранiше: – У нього складний перiод. Знала б ти, як вiн страждае! Закоханий у Наталi. Їi батьки – украiнцi, пiдтримують зв’язки з батькiвщиною через дiаспору. Ця жiнка дуже хоче, щоб вiн перебрався до неi в Париж.

– То в чiм же рiч?

– У чiм-чiм! У нього ж мiсiя! Його мiсце – тут.

– Тобто…Боже мiй, цей Бортник вважае себе святим!

– Може, вiн i справдi святий. А що подвижник – то поза сумнiвом. Серце в нього болить за Украiну.

– Нiчого собi… – Настя похитала головою i замислилася.

Нарештi вони вийшли на перон киiвського вокзалу.

– А я скоро поiду, – Артем знову взявся заповнювати паузи в розмовi.

– Навiщо?

– Куплю собi свитку. Немае в чому ходити на колядки, – вiн спiймав здивований погляд i пояснив: – Ми ж на Новий рiк усiм кобзарським товариством колядуемо у Киевi. Зберiгаемо традицiю. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.

Настя знизала плечима чи то вiд холоду, чи то у вiдповiдь на цi слова. Щоб це було, якби на Рiздво завалилася в квартиру отака компанiя, та ше й iз пiснями? І ледь не перечепилася об щось на дорозi.

– Обережно! – пiдтримала ii за лiкоть якась жiнка – мабуть, власниця валiзи. – Вибачте, а це i е та електричка, що iде на Ірпiнь?

Говiрка виказувала жительку пiвдня. Чiпка засмагла тiтонька мала вигляд марафонця, для якого бiг навiть iз такою валiзою нiщо.

– Так, це та сама електричка! – Настя знiяковiло обсмикнула на собi плащ.

Артем, захоплений власними теревенями, не встиг притримати дiвчину, коли та спiткнулася, i тому мав винуватий вигляд. До самого входу в метро розмова не клеiлася – кожен думав про свое. На станцii «Льва Толстого» розiйшлися в рiзнi боки, щоправда, телефонами обмiнятися встигли.


IV

Жiнка провела очима симпатичну пару, пiднялась у вагон, обрала собi мiсце, сiла i з полегшенням зiтхнула. Ось i здiйснила подорож фiрмовим поiздом «Таврiя». Ще трохи – i вона буде вдома, з рiдними. Мiсто, звiдки дiсталася, Надiя Миколаiвна, вона так i не полюбила, хоч минуло вже понад двадцять рокiв з часу одруження. Потрапила вона до редакцii херсонськоi обласноi газети за направленням з унiверситету. Пiсля всього, що стаеться у будь-якому творчому колективi, – болiсного набуття життевого i професiйного досвiду, дружби i ворожнечi колег, нескiнченних вiдряджень у райони, публiкацiй з проблемних питань, – кореспондент Надiя Лось отримала посаду завiдувачки вiддiлу мiсцевого самоврядування. Таке запiзнiле кар’ерне зростання, у вiцi «пiд сорок» – звичайне явище для регiональноi преси, тут на затiсному майданчику товчеться надто багато «золотих пер». Журналiстка не вiдчувала радостi з приводу свого пiдвищення – знала, що волi все одно не дадуть. Робота без натхнення виснажувала, мрiялося хоча б про кiлька днiв вiдпочинку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tetyana-kovtun/ne-povertaysya-spinou-do-zv-ra/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения